Скільки ще

Холодний ранок застигає рано,

На серці знову відкриває рану.

Німа клавіатура льодом дише,

А тиша в стінах стає тільки глибша.

У дзеркалі питання: хто я нині?

Невже застряг у вічній павутині?

Рахую знову попелища й втрати,

Куди тепер від болю утікати?

Навколо маски й чужі обличчя,

А порожнеча

у морок кличе. Та кожен крок повертає силу,

Я розбиваю холодну брилу!

Там, де тримаюсь — край моїх нервів,

Лід під ногами розбито на черги!

Скільки ще падать, перш ніж злетіти?

Хто допоможе мені не згоріти?

Гори мовчать, бо бояться крику,

Я розриваю цю ніч безлику!

Там, де межа і останній рубіж,

Правда розріже темряву, мов ніж!

У-у-у-у...

У-у-у-у...

Твої листи лежать на дні шухляди,

Шукаю в них хоча б краплину ради.

Це місто колір свій давно згубило,

Та під асфальтом ще пульсує сила.

Графіті мрій на стінах сірих храмів

Змивають зливи крізь холодні брами.

Але малюнок хтось повторить знову,

Бо ми не зрадим власну першу мову.

Якщо впаду — поглядом тримай,

Серед пітьми мене не залишай!

Ми не з граніту витесані,

ні,

Життя вирує у самім огні!

Там, де тримаюсь — край моїх нервів,

Лід під ногами, але я впертий!

Скільки ще падать, перш ніж злетіти?

Я обираю на повну горіти!

Гори здригнуться від мого слова,

Бо починається повість нова!

Там, де закінчиться довгий рубіж,

Я залишаю позаду ніж!

У-у-у-у... (Там мій рубіж...) У-у-у-у...