Прощавай назавжди

Ти казала: більше не треба...

У тебе є

інша потреба...

А я все ще шукаю відповідь...

Чому ми стали чужими?

Ти казала: більше не треба,

У тебе є інша потреба.

Кохання пройшло... або його не було,

Все, що між нами — у попіл зійшло.

Прощавай назавжди — я більше не твій,

Ти забрала весну, залишила сірий сніг.

Багато спогадів, ще більше питань,

Як так сталося? Де ми втратили грань?

Якщо ти моя — то де ця межа?

Між "кохаю" і "друзі" поясни без ножа.

Бо словами ріжеш сильніше за сталь,

І кожне "пробач" вже нічого не жаль.

Прощавай... назавжди...

Я не повернуся туди,

де згоріли мости. Як мені жити,

коли ти — це весь світ?

А тепер лише тиша кричить мені вслід.

Прощавай... назавжди...

Я більше не вірю порожнім словам.

Якщо любов була — чому такий фінал?

Чому ми стали уламками власних дзеркал?

Нам було добре... тепер тільки у сні,

Де ми ще разом,

а не по різні боки стіни.

Між бажанням і реальністю — прірва без дна,

Я винуватий? Чи просто таке життя?

Кожен твій погляд досі пече,

як вогонь, Я ховаю свій біль за усмішкою й бронею.

Та вночі він ламає бетонну стіну,

І залишає лише порожнечу одну.

Що мені зробити, щоб все повернути?

Скажи... або допоможи забути.

Бо серце не вміє натиснути "Delete",

Воно знов запускає наш старий repeat.

Скільки ще... Буду жити в учора?

Скільки ще... Шукати тебе серед чужих?

Прощавай...

назавжди... Я не повернуся туди,

де згоріли мости. Ти залишилась шрамом на серці моїм,

Але навіть шрами колись стануть чужими.

Прощавай... назавжди...

Я відпускаю тебе крізь роки.

Якщо доля захоче — вона нас знайде...

А якщо ні... Значить це був останній куплет.

Ти казала: більше не треба...

У тебе є інша потреба...

А я навчився мовчати...

Там, де колись хотів кохати.